6. (франц. miracle, від лат. miraculum — диво) — жанр середньовічної віршованої
драми, заснованої на житті, діяннях і чудесах святих, Богородиці. Виник на
зламі XII—XIII століть у Франції. Першою відомою драмою цього жанру є «Гра
про святого Миколая» (бл. 1200 р.) Жана Боделя.
7. У XIII сторіччі з'являється один з
найвизначніших європейських
міраклів — «Міракль про Теофіла»
парижанина Рютбефа.
Обсяг творів, що належали до
цього жанру, був невеликим, тому
міраклі часто об'єднувалися в
цикли (так, збереглися тексти п'яти
циклів англійських міраклів, що
належать до XIV—XV століть).
8. Виконувалися п'єси учнями міських церковних шкіл або ж акторами-аматорами.
Міракль проіснував на європейській сцені до XVIII століття.
На рубежі XIX—XX століть представники символістського театру намагалися
відродити цей жанр (сатирична драма М. Метерлінка «Диво святого Антонія»).
У країнах Латинської Америки традиція міраклю існує і сьогодні.
9. В українській драмі міракль
виникає під впливом театру єзуїтів,
на що вказують «алегоричний ліро-
епічний характер і символи,
основані на них сценічні ефекти й
кінцевий апофеоз Божої Матері».
Найстарішою драмою цього жанру
був міракль «Олексій, чоловік
Божий» (1674 p.), надрукований у
печерській друкарні.
Наприкінці XVIII століття з'являється український міракль «Успенська драма», в
основу якого покладено як оповідання про Успіння Богородиці, так і житія святих.
10. (від грец. μυστήριο ν — таїнство,
служба) — жанр релігійної драми XIII-
середини XVI століття, що поширюється
в Італії, Англії, Німеччині, Нідерландах і
особливо у Франції. Основними групами
містерій були різдвяні й великодні. Але
до подій, пов'язаних з народженням і
воскресінням Христа, долучалися також
усі події Старого й Нового Заповітів, що
мали у свою чергу зв'язок з ними. Окрім
різдвяних і великодніх подій, згодом
опрацьовувалися інші епізоди Священної
історії (історії гріхопадіння, Авраама та
Ісаака, Иосифа, Благовіщення, весілля в
Кані, Христові притчі тощо).
11. Такі містерії потребували для вистави кількох днів, а нерідко — тижнів, у них
брали участь сотні людей. Так, «Містерія Старого Заповіту» складалася з
майже 40 п'єс, де 250 акторів зображали біблійні події від створення світу до
Різдва Христового. Близько 400 персонажів діяло в «Містерії Страстей
Господніх» А. Ґре-бана.
12. У XV столітті створюється французька містерія на матеріалі не релігійної,
а історичної події — «Містерія про облогу
Орлеана», в якій створюється образ Жанни д'Арк.
Текст містерій нерідко імпровізувався. П'єси
здебільшого писали анонімні автори або
колективи. З відомих нам імен творців драм цього
жанру — Ж. Бодуель, А. Гре-бан, Рютбеф.
13. У містеріях XVI століття посилюються натура-
лістичний і комедійний елементи, що призводить до
заборони п'єс у 1548 році. На зламі XIX—XX століть
містерії відроджуються. В драматургії XX сторіччя
можна знайти чимало зразків, де засоби містерії
сполучаються з комедійними елементами («Містерія-
буф» В.Маяковського)
14. (франц. moralite, від лат. moralis — моральний) — жанр повчальної алегоричної,
переважно віршованої драми, що розвивається в Європі XV—XVI століть.
Започатковується цей жанр у Франції, а потім поширюється в Англії, Іспанії,
Голландії та інших європейських країнах. Головною ознакою мораліте є
алегоризм. Дійові особи виступають тут як уособлення абстрактних понять
(чеснот і хиб). У драмах зображується боротьба протилежних начал (добра і зла,
духу і тіла) за душу людини. Саме ця боротьба і лежить в основі сюжетів
мораліте.
На грудях у героїв таблички з написами, в руках атрибути: Надія — якір;
Відплата — меч; Правосуддя — ваги; Віра — Біблія; Совість — дзеркало;
Ненажерливість — бараняча нога; Пияцтво — бутель. Актори пояснюють, що
відбувається.
15. У драмах жанру мораліте могли діяти такі алегоричні персонажі, як Бог, Розум,
Совість, Сім Смертельних Гріхів, Людство. У французькому мораліте
«Розважливий і Нерозважливий» (1436 р.) один з героїв пов'язує своє життя з
Молитвою, Постом, Терпінням (усі ці та інші алегоричні постаті діють на сцені) і
потрапляє до раю, другий — бере в супутники Бідність, Відчай, Крадіжку, які
приводять його в пекло. Схожі образи й мотиви знайдемо й у найвідомішому
англійському мораліте «Кожна
людина» (1493 p.). З часом тематика
мораліте розширюється, дедалі
більш тісним стає зв'язок із
сучасністю, виникають спроби
реалістичнішого зображення
характерів, драми набирають
структурної чіткості.
16. На елементи мораліте натрапляємо в драматургії доби Відродження: алегоричні
постаті з'являються в Шекспіра (Час у «Зимовій казці») і Сервантеса (Голодомор,
Хвороба, Слава в «Нумансії»). Характерні для жанру риси можна простежити й у
драмі класицизму. Так, висока класицистична комедія будує образ, заснований на
окремих рисах людини, піднесених до домінанти. Та взагалі, образи світської
драматургії іноді сходять до алегоричних (Фальстаф — до Старого Гріха,
Ґарпаґон і Скупий Лицар — до Скупості).
17. До драми типу європейського мораліте можна віднести й деякі твори української
літератури. Так, у контексті цього жанру академік М. Возняк розглядає
«Трагедокомедію о мзд'Ь в будущей жизні...» Варлаама Лащевського, створену
близько 1742 року, та «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського (1747 p
18. (від лат. intermedius —те, що знаходиться
посередині) — жанр невеликої комічної
п'єси або сцени, яку виконували між діями
основної драми. Твори цього жанру могли
бути комічною травестією, пародією теми,
опрацьованої в основній драмі (як то було
і в античній драмі сатирів), або ж
сценами, ніяк не пов'язаними з її змістом.
Інтермедія виникає як фарсова вставка в
містеріях XV століття, маючи на меті
послабити емоційне напруження й
розважити стомлених глядачів.
20. Найбільшої популярності цей жанр набув у шкільному театрі XVII—XVIII
століть в Україні та Росії. Так, до нашого часу збереглися по п'ять інтермедій з
великодніх і різдвяних драм Митрофана Довгалевського й Георгія Кониського.
Інтермедії інсценізували народні анекдоти (анонімні українські інтермедії
«Продав кота в мішку» і «Найкращий сон»), пародіювали обряди й повір'я
(перші інтермедії до п'єс М. Довгалевського та Г. Кониського), зображали
народний побут («Пиворізи»). Українська інтермедія відбилася в ляльковому
театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів,
як побутова комедія й водевіль.
21. (від лат. inter — між і ludus — гра) — жанр англійської комедійної драми, що
виникає на зламі XV—XVI століть. На відміну від інтермедій, які
розігрувалися між діями п'єси, інтерлюдія була самостійним драматичним
твором. Найближче вона стоїть до фарсу. Серед дійових осіб інтерлюдії —
священики, жителі міст, селяни, які, зіткнувшись, сваряться.
22. Інтерлюдія зі своїми елементами побутового реалізму стає попередницею
побутової комедії. Характери інтерлюдії, як і в інших комічних жанрах
середньовічного європейського театру, не виходили за межі типового
зображення. Найвідоміші п'єси цього жанру створив Джон Хейвуд у XVI
сторіччі («Продавець індульгенцій та чернець», «Чотири П», «Джоан, його
дружина Тіб і священик сер Джан»).
