More Related Content
What's hot (20)
Similar to слава визволителям криворіжжя (20)
More from Василь Кукса (12)
слава визволителям криворіжжя
- 1. МІСЦЕ ПАМ’ЯТІ НАРОДНОЇ У центрі села знаходиться меморіальний пам'ятник воїнам, які загинули, визволяючи Кіровську сільську раду від нацистських загарбників. Жорстокі бої велися тут у восени 1943 - навесні 1944 років. Останній клаптик землі території Кіровської сільської ради було звільнено 8 березня 1944 року,а понад 240 воїнів майже всіх національностей колишнього СРСР, знайшли свій останній спочинок у братській могилі.
- 3. В липні, військкомат мобілізував Любу і ще трьох дівчат до авіаційної частини № 20320. що перебазувалась з Криму. Дівчата обшивали фюзеляжі літаків. Школу довелось покинути взагалі. Так молоді дівчата кували перемогу в тилу. Робота була важка й відповідальна і Люба, як комсомолка-активістка, працювала самовіддано за що і отримала першу в житті державну нагороду – медаль «За доблестный труд во время Великой Отечественной войны 1941 – 1945гг.». 1944 року ВЧ № 20320 була евакуйована до Криму, а Люба знову пішла працювати до колгоспу, де працювала так же добре й самовіддано і її зусилля в наближенні довгоочікуваної перемоги не були марними. І ще одна медаль «За доблестный труд во время Великой Отечественной войны 1941 – 1945 гг.» поповнила арсенал нагород дівчини у 1946 році. 23 січня 1926 року, в мальовничому містечку Ізюм, Харківської області, в сім’ї Бурлай Марії та Дмитра народилася донечка-первістка. Назвали дівчинку – Любою. Жінка - трудівниця
- 4. “ ДУМАЛА – НЕ ВИЖИВУ” Дромашко Катерина Володимирівна, в дівоцтві Гальченко, народилася 1924 року в селі Кіровка. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Гальченко Катерині тоді виповнилося сімнадцять років. Фашисти прийшли в село вже в липні 1941 року. Одного весняного ранку, 1942 року, юнакам і дівчатам села Кіровки наказали з’явитися до комендатури із запасом харчів і одягу. Під військовим конвоєм їх пішки погнали до Кривого Рогу. На залізничній станції, Кривий Ріг, де вже було багато таких же юнаків і дівчат, їх погрузили в товарні вагони поїзда, що відправлявся до Німеччини. Їхали близько тижня, поїзд зупинявся лише для заміни паровоза та машиніста. На станціях, де зупинялися, німці дозволяли вийти з вагонів, щоб набрати води. Поїзд доїхав до станції Едінбург, звідки юнаків і дівчат вивезли до табору. Табір знаходився у лісі, поблизу військового заводу з виробництва деревного спирту . У таборі перебувало близько трьох тисяч чоловік, по сто п’ятдесят чоловік в одному бараці.
- 5. „ Ми зайшли в барак, посідали біля столу, повикладали в миски свої харчі. Нам було страшно, бо не знали що з нами буде далі. Сидячи біля столу, ми почали плакати, а ті хто там уже був почали швидко ковтати наші харчі. Дівчата, худі і голодні, внахильці їли з мисок не пережовуючи. Поки ми тужили - харчів уже не було і до ранку ми сиділи голодні.”З ранку, лише сходило сонце, всіх підіймали, годували баландою з цибулі та тирси і гнали на роботу на військовий завод з виробництва деревного спирту. „Як вижили, не знаю, думала не доживу до кінця війни,” - говорить Катерина Володимирівна. Місцева адміністрація дозволила, щоб родичі надсилали з дому невеличкі посилки - вагою до двохсот грамів. В посилці присилали шматочок сала, смажену кукурудзу, насіння соняшнику, іноді - торбинку муки, з якої варили баланду. Надія Бараннік, сусідка Катерини Володимирівни по бараку, приносила посилки з КПП і передавала їх Каті. Одного разу, варячи баланду, Катерина лийнула з кружки в каструльку - думала, що вода. А як потім виявилося - то був спирт. „ Так і поїла - сп’яніла, а дівчата сміялися, бо до цього я ніколи не пила міцного і виглядала дуже кумедно.” Десь через рік в’язнів –остарбайтерів почали випускати „на вольну” - гуляти по селах. Випускали лише в неділю. Всі проходили через контрольно- пропускний пункт, щоб нічого не винесли - обшукували. У кожного остарбайтера був пропуск. Вранці випускали, а на вечір всі повинні були повернутися.
- 6. Одного разу, якась німкеня попросила Катерину, щоб та принесла спирту, пообіцявши їй дати за це харчів. Та так і не судилося Катерині Володимирівні отримати ті харчі. „Зробила я торбину і пришила її в штанях уніформи, поклала в ту торбинку пляшечку зі спиртом і йду. А на КПП обшукують. Їх було двоє – жінка-німкеня і товстий кривозубий поліцай. Жінка обшукала мене, нічого не знайшла. А цей товстий почав обмацувати мене з голови до ніг. Коли він знайшов пляшку почав кричати „швайн”, „швайн” і бити ногами. Потім наказав посадити в підвал, де було по-коліна води. Вночі я сиділа в підвалі, а вдень йшла працювати на завод. Щоправда вранці мені, до баланди, давали гарячий чай з замінником цукру. А ввечері знову в підвал у холодну воду поверталась. І так два тижні. Думала не виживу! „ У кожного „в’язня” була „форма” і капці - шльопанці з матерії з дерев’яною підошвою. Так ходили цілий рік. А ще на руці у кожного був викарбуваний номер. „ Як почали наступати наші війська, німці почали евакуацію табору в тил. Нас погнали до залізничної станції. Коли ми йшли, люди з навколишніх сіл виносили нам попити. Навколо вибухали бомби і гарматні набої. Через добу, після виходу з табору нас наздогнав радянський танк. Німці, що нас етапували, сховалися в одній із хат села, біля якого ми проходили і почали відстрілюватись. Було страшно, бо могли загинути як від німецької так і від радянської кулі. Танкісти наказали всім остарбайтерам йти до села і там залишитись. Як ми зайшли в село, там уже були наші. Німецькому фермеру наказали нас нагодувати і влаштувати. Він відкрив комори з картоплею і дозволив взяти скільки нам було треба. А ще дав мішок муки.” Через тиждень, коли за остарбайтерами прийшли наші вояки, вони покинули клуню, в якій жили у німецького фермера. Всіх посадили на машини і повезли на станцію. Там всім видали пайки на дорогу і відправили поїздом додому. „ Привезли нас на станцію Карнаватка,” - говорить Катерина Володимирівна. - А звідти я на поїзді доїхала до станції Мусіївка, де на мене чекала сестра. Коли зустрілись - плакали і від болю, пережитого в Німеччині, і від радості, що залишилась жива. Бо думала: „Не виживу.”
- 7. ЛИСТ З ФРОНТУ ЛОПУШАНСЬКОГО М.М.
- 8. СПОГАДИ ВДОВИ ЯРЕМЕНКО МАРІЇ ДМИТРІВНИ В той час саме почала будуватись. До кого не підеш кожен сам собі, але люди допомагали. Брата чоловіка забрали в Німеччину. Звістки немає ніякої і по цей день. При німцях працювала біля свиней. Потім після війни пішла працювати з подружкою до корів. Діти виросли. Чоловік не повернувся, а я сама й по цей день. Фотографій ніяких в мене не має – під час переселення загубила всі листи та фотографії. Тяжко було... Та й зараз... Народилась 5 червня 1917 року. Тяжко було з двома дітками: дочка 1941 року народження та син – 1939 року.
- 9. Учасники Великої Вітчизняної війни
- 10. Учасники Великої Вітчизняної війни
- 11. ДІТИ ВІЙНИ ОВЧАРЕНКО ЛЕОНІД НИКИФОРОВИЧ ОВЧАРЕНКО ІЛОНА (УРОДЖЕНА КОВАЧ) Ось і Льоні незабаром мало виповнитись 14 років. А це був той вік, коли молодь забирали на примусові роботи до Німеччини. Не раз хлопець спостерігав, як старших за нього хлопців і дівчат силоміць відривали від рідних і гнали хто-зна куди. Молодь, як могла, чинила цьому спротив. Але що могли протиставити 15-16-літні юнаки та дівчата озброєним до зубів загонам зрадників-калмиків, яких німці використовували для цих акцій. А вони жалю не знали. Не раз чув Леонід страшне голосіння в селі, від якого холонула кров у жилах – то безпорадні і невтішні матері прощалися з дітьми, яких вивозили до рейху. Не знали, що деякі з них ніколи не повернуться додому, а деякі повернуться скаліченими, невиліковно хворими. У 1944 році Криворізький район було звільнено від фашистів, і ця зла доля обминула хлопця.
- 13. ПЕРЕПОХОВАННЯ ОСТАНКІВ ЗАГИБЛИХ Перепоховання 26 невідомих солдат Червоної Армії, загиблих в роки Великої Вітчизняної війни 1943-1944 року, на території Кіровської сільської ради. 2004 рік
- 14. Вічна пам’ять тим, хто загинув!
- 15. Вічна пам’ять тим, хто загинув!
- 16. Вічна пам’ять тим, хто загинув!
- 17. А пам’ять - вічна, пам’ять ця – жива!